Освітній практиці відомі різні форми орієнтації навчання. Їх виникнення і розвиток детерміновані соціальними потребами та інтересами держави.

Найдавнішою формою вважають індивідуальне навчання, яке потім поєдналося із індивідуально-груповим. Індивідуально-групові форми почали запроваджувати в ХVІ столітті. Згодом ця форма стала масовою, у зв’язку з чим виникла класно-урочна система навчання, яка зберігається і сьогодні.

За статистикою, уроку відводиться 98% усього навчального часу. В класно-урочній формі є  недоліки:

• побудова уроку за схемою «опитування – пояснення – закріплення», яка не забезпечує умов для ефективного засвоєння знань та розвитку особистості взагалі, оскільки орієнтує дітей на пасивне засвоєння інформації, а не на самостійну пізнавальну діяльність;
• переважання цільової установки, яка спрямована на діяльність учителя;
• орієнтація вчителя на учня середнього рівня можливостей;
• недостатнє знання особистості школяра;
• недостатнє врахування особистісного фактора;
• перевантаження змісту навчального матеріалу;
• відірваність знань від їхнього використання;
• слабкий розвиток групових та індивідуальних форм навчання;
• однобічний підхід до диференціації (переважна диференціація обсягу й ступеня складності навчального матеріалу).

Таким чином, виникає потреба в модернізації класно-урочної системи через:

• зміну характеру взаємодії учасників навчального процесу, що передбачає виконання вчителем функції фасилітатора  (від англ.. полегшувати, сприяти);
• запровадження інтерактивних методів навчання, в основі яких двосторонній процес спілкування;
• запровадження особистісно орієнтованої технології навчання, цілі якого полягають у визначенні життєвого досвіду кожного учня, рівня інтелекту, пізнавальних здібностей, у формуванні позитивної  мотивації учнів до пізнавальної діяльності, потреби в самовдосконаленні;
• спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток головних і предметних компетентностей особистості; спрямованість навчальної діяльності на самореалізацію учня;
• запровадження в навчальному процесі інформаційно-комунікаційних технологій;
• запровадження комплексу процедур спостереження, поточного оцінювання та на їхній основі коригування освітнього процесу.

   Психологічна складова уроку базується на  таких принципах:

• заняття проводиться не заради самого уроку, а заради того, щоб впливати на  особистість учня;
• зміни в особистості відбуваються лише тоді, коли дитина діє за внутрішнім покликанням, а звідси висновок: учителеві необхідно стимулювати пізнавальну активність учня;
• центральний компонент будь-якого уроку – організація пізнавальної діяльності учнів;
• успіх навчання залежить не тільки від зовнішніх чинників (зміст, методика, майстерність вчителя та ін..), а й від внутрішніх умов, тобто індивідуально-психологічних особливостей учнів.

   Особистісно орієнтований підхід до організації уроку ставить перед педагогом три завдання:

• знайти адекватні педагогічні технології, що забезпечуть ефективність передачі знань;
• забезпечити якісне засвоєння цих знань;
• урахувати вікові й індивідуальні особливості учнів.

  Якість здобуття знань залежить від особливостей прийому, засвоєння, зберігання й відтворення інформації.

Для організації уваги школярів  на уроці вчителеві рекомендують:

• задати темп роботи учнів;
• забезпечити чіткість і стислість пояснень, які додаються до роботи й не повторюються під час виконання завдань учнями;
• забезпечити максимальну опору на активізацію розумової діяльності дітей;
• застосовувати різноманітні види та форми роботи на уроці;
• забезпечити включення до навчальної роботи всього класу.

 Відомо, що увага  протягом  уроку  коливається.

1. Через 14-18 хвилин від початку уроку відбувається зниження концентрації уваги.
2. Потім зниження концентрації уваги відбувається через 11 – 14 хвилин.
3. Через 9 – 11 хвилин.
4. Через 8 - 9 хвилин.

Щоб сприйняття навчального матеріалу мало свідомий характер, педагог має використовувати

• вступне слово (сформулювати мету та план уроку);
• відповідну інструкцію (перед початком роботи концентрувати увагу на найважливіших моментах, провести інструктаж перед самостійною роботою тощо);
• схеми, таблиці, картини;
• роз’яснення, уточнення висловлень, нових наукових термінів, рідковживаних слів.

Для активізації процесів мислення під час опанування нових знань рекомендують:

• формулювати  проблему;
• пропонувати завдання, які передбачають порівняння, узагальнення, систематизацію;
• використовувати письмове мовлення, яке сприяє розвитку мислення;
• пропонувати брати участь у дискусіях;
• використовувати нестандартні задачі та завдання.

Зберігання інформації здійснюється таким психологічним процесом, як пам’ять.

Найважливішим фактором утворення міцних слідів у пам’яті і їх тривалого збереження є значимість інформації у зв’язку з мотивацією і установками суб’єкта. Установка учня на більш довгі строки збереження інформації викликає утворення більш міцних мнемонічних слідів і можливість зберігання до наміченого строку. На міцність збереження інформації також впливає результат подальшого відтворення, що сигналізують про практичну значимість знань. Правильне дозування матеріалу з урахуванням віку і змісту здобутих знань, розподіл матеріалу в часі, боротьба з перевтомою.

Доведено, що втрати засвоєної інформації найбільші в перші години і дні після засвоєння.

Прийоми, що сприяють запам’ятовуванню  слідуючі:

• чітке розуміння того, що потрібно запам’ятати;
• опора на інтереси і навчальні мотиви учнів;
• повільне засвоєння з метою полегшити осмислення;
• повторення;
• емоційне забарвлення;
• включення матеріалу у практичну діяльність;
• організація самостійної роботи з навчальним матеріалом;
• використання прийомів мнемотехніки.

Отже, з позицій  психологічної складової уроку, у сучасному уроці слід враховувати: психологічну мету (розвиток пізнавальних процесів та якостей особистості); особливості організації пізнавальної діяльності учнів, їх вікові та індивідуальні особливості.

За статтею О.А. Дмитрієва «Психологічні аспекти уроку» ( «Педагогічна майстерня», № 8, 2012)