Ведучий 1: (Слайд 2)
Моя свеча зажглась в глухих веках,
В часы молитв у сумрачной святыни,
Когда на мир повеял темный страх,
И в келью дум струился вечер синий.

Мою свечу в испытанных руках
Тропой веков несу земной долине......
И светят мне виденья в облаках,
Поют ключи о вечном паладине:

Отрекся он от музыки меча...
Иная песнь для долгого скитанья
Ему дана от горного ключа.

В земных путях-безумье и страданья,
Но мудрость книг струит благоуханья,
И ярче зорь затеплена свеча.....

Ведучий 2: (Слайд 3)
Жовтень 1917... Напружений і тривожний. Країна жила передчуттям великих подій, які не могли обійти будь-кого.
Та і в цій тривозі не зникало бажання жити, сподіватися, кохати і мріяти. Ніби відчуваючи близькі зміни, люди прагнули затишного , дружнього спілкування.
(Слайд 4)

Дія на сцені:
Декорації: великі вікна ; за вікнами – ніч(небо, зорі, силуети дерев).
Тихо гра музика полонеза. Входить гість. Назустріч – господиня.
- Рада Вас бачити. Думала, що вже не прийдете.
- Ну, що Ви? Як би я міг не прийти? Зараз ці дружні зустрічі всім нам потрібні як ніколи. (Музика голоснішає) А в цьому домі нічого не міняється. Навіть такі невеликі зібрання розпочинаються полонезом. І я , здається, саме вчасно. Дозвольте Вас запросити.
- Із задоволенням.
Музика голосно, у танці виходять пари. Актори до них приєднуються. Полонез.
Після танцю сідають навколо стола, хтось стає під стіною, хтось біля вікна.
- Як добре, що ми можемо ще ось так збиратися. Я так чекаю цих вечорів. В таку мить здається, наче немає ні війни, ні переворотів, ні цих озлоблених облич на вулицях. Все як колись.
- Пам’ятаєте останній бал у губернатора?
- Тоді ще поручик Сєвєров співав новий романс. Пам’ятаєте?
- Так, чудовий романс. Хтось знає слова? Заспівайте.
- Я їх ще тоді вивчила. (Співає «Белой акации листья душистые…»).
- Чудові слова, чудова музика. І ніби інше життя.
- Так, хто б міг подумати, що все так швидко зміниться? Царя усунули, Тимчасовий уряд, Центральна Рада, більшовики… Наче жахливий сон.
- Так, та цього треба було чекати. Я думаю всі ми відчували, що життя завертає у глухий кут.
- Відчували… Олександр Блок прямо передрік. Пам’ятаєте?
ХХ век сулит нам, раздувая вены,
Все разрушая рубежи,
Неслыханные перемены,
Невиданные мятежи.

- Це той самий, що хотів би «все сущее увековечить»?
- Можливо, який саме вірш Ви маєте на увазі? Прочитайте.
- Так, прочитайте, просимо.
- Будь ласка. Мені він так подобається.

(Читає нід музику)

О, я хочу безумно жить:
Все сущее - увековечить,
Безличное – вочеловечить,
Несбывшееся – воплотить!

Пусть душит жизни сон тяжелый,
Пусть задихаюсь в этом сне,-
Бать может, ноша веселый
В грядущем скажет обо мне:

Простим угрюмство – разве это
Сокрытый двигатель его?
Он весь – дитя добра и света,
Он весь – свободы торжество!

- Справді, талановитий поет.
- А, знаєте, мені здається, що ми з вами живемо у великий час – час розквіту поезії. Подивіться, яка плеяда талановитих поетів з’явилась в Росії: Блок, Бальмонт, Волошин, Єсенін, Анненський, Цвєтаєва, Ахматова… Скільки їх – не просто обдарованих – талановитих!
(В цей час двоє тихенько відходять від гурту. Розмовляють між собою:
- Олено Дмитрівно, дорога моя Олено Дмитрівно, я прийшов сюди сьогодні, щоб попрощатися з Вами.
- Попрощатися?!
- Так, попрощатися. Мене викликають в Петербург. Сьогодні одержав листа від начальника канцелярії. Завтра мушу їхати.
- Як? Вже завтра?
- Так, вимагають повернутися негайно. Я хочу, щоб ви знали: де б я не був, я завжди буду думати про Вас, кожну годину, кожну хвилину я буду жити надією на нашу нову зустріч. Час такий непевний. Але я прошу вас дочекайтеся мене. Я обов’язково повернуся.
- Так, я буду Вас чекати і молитиму Бога, щоб все обійшлося добре і Ви скоріше повернулися назад…. Я Вас чекатиму.

( Співає «Зеркало» М. Цвєтаєвої)

- Це , здається Цвєтаєва?
- Так, Марина Цвєтаєва.
- Нещодавно читала її вірші. Такі чуттєві…
- І мені також подобаються.
- А мені більше всього довподоби ті вірші, які точно передають те, що відчуваєш сам.
- І що ж відчуваєте Ви зараз?
- Зараз мені дуже добре. Я відчуваю себе так спокійно, так вільно.
- А я милуюсь вами весь вечір.
- І від цього мені теж особливо приємно. Ми з вами так давно знаємо один одного і так цінуємо нашу дружбу, що навіть думки такої, щоб примусила мене зашарітися не може бути. Ось, до речі, послухайте.
(Співає пісню «Мне нравится…» на слова М. Цвєтаєвої).

- Людські взаємини – основна суть поезії.
- А я люблю читати пейзажну лірику. Особливо подобається Бальмонт. Я перечитую його десятки раз. Ви тільки вслухайтеся: яка краса, яка музичність. Ніби душа природи говорить з людською душею! Ви тільки вслухайтеся і уявіть!

(Читає під музику)
Есть в русской природе усталая нежность,
Безмолвная боль затаенной печали,
Безвыходность горя, безгласность, безбрежность,
Холодная высь, уходящие дали.

Приди на рассвете на склон косогора,-
Над зябкой рекою дымится прохлада,
Чернеет громада застывшего бора,
И сердцу так больно, и сердце не радо.

Войди на закате, как в свежие волны,
В прохладную глушь деревенского сада –
Деревья так сумрачно-странно безмолвны,
И сердцу так грустно, и сердце не радо.

Как будто душа о желанном просила,
И сделали ей незаслуженно-больно.
И сердце простило, но сердце застыло,
И плачет, и плачет, и плачет невольно.

- Так, дійсно, чудово.

Заходить ще один гість.
- Добрий вечір, панове.
- О, граф! Кажуть Ви були у Петербурзі. Чи справді все так серйозно?
- Здається, що так. Уряд бездіє. По всьому видно: треба чекати повстання.
- Як? Невже це можливо? Петербург – столиця російської інтелігенції і повстання?
- Так. І знаєте, що дивно? Багато хто з інтелігенції зараз може навіть підтримати повстанців. Особливо служителі Мельпомени. Для більшості з них революція, свобода – захоплюючі гасла. Вони навіть не розуміють, що криється за всім цим, яка грізна хвиля підіймається. Вона накриє всіх нас: і в Петербурзі. І в Києві, і по всій Русі.
- А я вірю, що все обійдеться. Нещодавно перечитувала Анненського. Читала і думала: якщо люди можуть так писати про кохання, значить у світі переможе краса. Все буде добре. Ось послухайте.
Среди миров, в мерцании светил
Одной звезды я повторяю имя…
Не потому, чтоб я ее любил,
А потому, что я томлюсь с другими.
И если мне на сердце тяжело,
Я у нее одной молю ответа,
Не потому, что от Нее светло,
А потому, что с Ней не надо света.

- Красиво. Ах, мила пані, якби ж то справдилися ваші сподівання.
(Дивиться у вікно).
- Пізно вже. А небо таке зоряне.

Інший співає (на слова Цвєтаєвої)

Мировое началось во мгле кочевье:
Это бродят по ночной земле – деревья,
Это бродят золотым вином – грозди,
Это странствуют из дома в дом звезды,
Это реки начинают путь вспять!
И мне хочется к тебе на грудь спать.

- Та ні, спати ще рано. Давайте розкладемо пас’янс.
-А я страшенно хочу танцювати. Ну, будь ласка, один танець..

Танцюють. Потім підходять до тих, що грають.

- Що ж петербуржці? Досі боготворять Ахматову?
- Так. Ахматова стала кумиром багатьох.
- А все-таки цікаво: чому вона взяла собі прізвище своєї бабусі, чому не власне – Горенко, чи чоловікове – Гумільова?
- Можливо, її прізвище асоціювалось у неї зі словом «горе»? Хотіла обманути долю.
- Здається, це їй не вдається. Не знаю, що буде далі, та поки що доля її не надто радує.
- Чому? Говорять, що Микола Гумільов так був у неї закоханий, що навіть двічі намагався покінчити життя самогубством через нерозділене кохання.
- Так, але це було раніше.
- А зараз?
-
- Зараз… Ось послухайте.
Читає (під музику):
Я не любви твоей прошу,
Она теперь в надежном месте…
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты –
Ведь так любезны женихи!
А этим девочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней…
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло –
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.

- Скільки гордості!
- Яка гідність!
- Але ж вони з Гумільовим шлюб свій вже розірвали.
- Так –так. Я теж чула.
- А я в захопленні від Гумільова. Така яскрава особистість! Герой-романтик! В його коханні до жінки є щось особливе. Розумієте, щось таке:не просто романтичне – трагічне. Пам’ятаєте ту історію з Машею Кузьміною-Караваєвою? Закохався у смертельно хвору жінку. Справді ж кохав! До останнього, до самої її смерті!
- Так, я також вважаю, що Гумільов – сильна особистість і шляхетна людина. А його відвага на війні просто захоплює.
- Він був на війні? Я і не знала.
- Ну що Ви! Він добровольцем пішов на фронт. За мужність і відвагу заслужив два Георгіївських хреста. А вірші які чудові пише:
Еще не раз Вы вспомните меня
И весь мой мир волнующий и странный,
Нелепый мир из песен и огня,
Но меж других единый необманный.

(Забігає):
- Панове, я тільки-но зустрів кур’єра із Петербурга. В Петербурзі революція. Смольний захоплено. Уряд склав повноваження.
Німа сцена.

За кулісами голос : (під музику Концерт №1 Рахманінова – слайди 5-7)
Церкви - на стойла, иконы - на щепки!
Пробил последний, двенадцатый час!
Святый Боже, святый крепкий,
Святый бессмертный, помилуй нас!"

Ведучий:
1917 – переломний рік у житті країни, у житті людей. Багато хто вважає, саме він поклав кінець добі «срібного століття». Та злет творчості і крах долі кожного з поетів цієї доби чекав на них далі.
(Слайди 8-9)
Гумільов, Мандельштам – розстріляні.
Єсенін, Маяковський, Цвєтаєва покінчили життя самогубством.
Ахматова пережила смерть чоловіка, черги до в’язниці і жах війни.
Пастернак, звинувачений у зраді, відмовився від Нобелівської премії.
Десятки поетів вимушені були емігрувати і померли в злиднях далеко від батьківщини.
А народжена з любові і болю їхня поезія срібним струменем вливається в душі прийдешніх.
(Слайд 10)

2 ведучий:
В ветвях олеандровых трель соловья.
Калитка захлопнулась с жалобным стуком.
Луна закатилась за тучи. А я
Кончаю земное хожденье по мукам.
Хожденье по мукам, что видел во сне –
С изгнаньем, любовью к тебе и грехами.
Но я не забыл, что обещано мне
Воскреснуть. Вернуться в Россию – стихами